Интересны истории самых южных паланок:
Цитата
Прогноїнська паланка
ПРОГНОЇНСЬКА ПАЛАНКА - адміністративно-територіальна одиниця Вольностей Війська Запорозького Низового. Була розташована в пониззі Дніпра на лівому березі Дніпровського лиману, навпроти урочища Прогноєва на 40 км вище кінця Кінбурнської коси, у нинішній Херсонській області. Ці володіння були фактично за межами України, але запорожці вперто вважали ці території власністю Війська, проти чого татари, власне, і не заперечували. Центром паланки було поселення Прогноїнськ, де розміщувалась адміністрація паланки і невелика військова залога. Початок цій паланці було покладено ще в 1735, коли біля солоних озер, на Кінбурнському півострові, було засновано пост для захисту людей із Запорожжя та України, котрі приходили туди по сіль або для рибальства на лиман.
Звідси запорожці вивозили багато солі на Україну та Польщу, обминаючи, таким чином, кримську сіль, хоча й чистішу, але значно дорожчу. Риболовецька і соляна спеціалізація цієї паланки визначала сезонний характер господарської діяльності, і тому постійного населення на цих територіях практично не було. Влітку кількість населення тут зростала в кілька разів. У тимчасових літніх куренях мешкало, крім запорожців, багато заробітчан із різних частин України; їх приваблювала сюди можливість непогано заробити в наймах у запорожців. Тутешня козацька залога повинна була не тільки охороняти посланців, купців та солепромисловців, які їхали через південну окраїну Запорозьких Вольностей в турецькі володіння, а й збирати докладну розвідінформацію про південного сусіда - Османську імперію та Кримське ханство.
http://www.artkavun....ska_palanka.htmПоселок Домаха (предок Мариуполя):
Цитата
Нарешті, десь у 1500 р. виник запорізький зимівник Домаха. Цю дату і слід вважати часом заснування м. Жданова, оскільки розвиток нового населеного пункту вже не припинявся.
Як свідчить опис, зроблений архієпіскопом Гавриїлом зі слів жителів, зимівник звався так тому, що тут жила козачка Домаха. Далі зазначено, що поблизу гирла р. Кальміус, біля самого впадіння її в море, е невеликий яр, за місцевою назвою «балка». Поступово тут утворилося озеро Домаха, яке згодом висохло, а ця територія була забудована. Але одна з вулиць і зараз має назву Домаха. Про селище згадується також в «Описании городов и уездов Азовской губернии», складеному в1782 р. або, за припущенням Мурзакевича, в 1789 р. «Повітове місто Маріуполь,- сказано в «Описании», — побудоване в 1780 р. для поселення виведених з Криму греків, на тому місці, де було стародавнє місто Адамаха, на березі Азовського моря, по правому боці гирла р. Кальміусу»3.
Крім цього, селище Адамаха згадується в межовій книзі, що зберігалась в Маріупольській міській управі. В розділі «Камеральноє описание городу Мариуполю с выгонною землею 1826 года» говориться, що він «...начался построением в 1780 году на том месте, где в древнее время существовал город Адамахия»4.
Універсал Богдана Хмельницького, виданий ним у Білій Церкві 15 січня 1655 р. на прохання кошового Дем'яна Барабаша,— перший документ, в якому згадується про запорізькі поселення в цих місцях. Він підтверджує грамоту Стефана Баторія від 20 серпня 1576 р.: «Єго королевская мосць видя козаков запорожських до єго королевського маєстату зичливую прихильность і рицарськіє отважниє служби... вход в Польщу і Україну заступили, всі їх несчетниє сили и наглиє на народ христианський набіги грудьми своїми сперли; ...яциї їх служби нагорожаючи, і даби їм войська запорожського козакам для зимових станцій, где било прихильносьть міти, также от неприятеля раненних своїх заховувати і лічити, в других долігающих нуждах отпочинок мати і всякой пожиток к волі своєй зобирати, і чтоби также і наперед заохочени були жичливо в войску служити і против неприятелей отчизни своєї охочо і неомильно отпор чинити, надаєть єго королевськая мосць козакам низовим запорожським вікуісте город Терехтиміров... От Самарських же земель через степ до самої ріки Дону, где єще на Прецлава Ланцкорунського козаки запорожськії свої зимовники мівали: іжеби тоє все непорушне ввіки при козаках запорожських найдовалось, єго королевська мосць грамотою своєю козакам запорожським утвердил і укріпил»5.
Оригінал універсалу не зберігся, але є численні його копії. Як вказується в документі, за козацтвом були визнані землі, які не належали Польській державі. В грамоті згадується (і це дуже важливо), що володіння запорожців у пониззях Дніпра, Бугу і навіть Дону існували здавна. Названий в універсалі Прецлав Ланцкоронський, українсько-литовський феодал, очолював загони українських козаків, як підтверджують літописні джерела, з 1500 до 1531 р.6
Запорожці при виникненні земельних суперечок завжди посилались на ці документи. Так у 1768 р. «при чинном... того же войска запорожского с полковником Колпаком разводе, как читан польського короля Батория универсал, то... показано с вершинs речки Орели на вершину Калмиусу, а оттоль на устье реки Дону, кои урочища и очищают запорожские владения»7.
З джерел видно, що зимівник Домаха з часом перетворився на Запорізький пост. Це було закономірним явищем, враховуючи важливе стратегічне значення гирла р. Кальміус. Пост захищав промисловців, які уходили на Бердянське озеро за сіллю, і козаків, що займались рибальством на Азовському морі, від нападу кримських та ногайських татар. .Його тимчасово зняли в 1711—1734 рр., коли частина запорожців переселилася на Турецькі землі в зв'язку з подіями Північної війни. Звичайно, запорізького військового гарнізону в Домасі на той час не було, саме селище з його осілими жителями залишилося. Можливо, його тоді частково заселяли донці8. Після повернення запорожців у межі Росії, 1734 р. пост в Домасі був відновлений. Козаки знову селились в своїх колишніх зимівниках на прикальміуських землях, витісняючи донських промисловців і риболовів9. Це викликало неодноразові суперечки. Указом імператриці Єлизавети Петрівни від 10 жовтня 1743 р. комендантові фортеці св. Анни (на українській лінії) бригадирові Вирубову було доручено зважити на взаємні претензії обох сторін і визначити їх володіння «в лісах, в степових місцях і на інших угіддях» за документами, які малися у донців і запорожців. Коли ж таких паперів бракувало, то пропонувалося зробити розмежування на основі усних свідчень старшин і козаків, щоб запорожцям «для их довольства отвесть рыбные и зверинные ловли, тако-же степи и прочие угодья те самые, которыми они прежде, будучи ,под державою Российскою, владели», тобто з 1654 до 1711 р. Ця робота тривала три роки і закінчилася в 1746 р. В указі від 30 квітня 1746р. зазначалося: «Запорожцем владеть за Днепром реками: Самарью, Волчими Водами, Бердою, Калчиком, Калмиусом и прочими впадающими в них речками и надлежащими к тем речкам косами и балками и всякими угодьями по прежнюю 1714 года границу. А от реки Калмиуса (к Востоку) рр. Еланчиком, Кринкою, Миусом, Темерником и даже до р. Дона владеть должны донские казаки»10. Таким чином, Кальміус став кордоном між володіннями донців і запорожців. Там був «укопан пень обгорелый, для знатья всякому своей границы».11
Турки нерідко питали у козаків дозволу пасти в цих місцях свої табуни. Укріплення в гирлі р. Кальміус запорожці називали постом, а пізніше, зважаючи на значні розміри,— фортецею.
Між 1734 і 1756 рр. фортеця стала центром однієї з шести запорізьких паланок. Створення паланки означало, що тут жили уже не лише козаки, а й селяни (посполиті). Старшина на чолі з полковником відала збором податків, судом, мобілізацією війська, обороною. З кальміуських полковників відомі Кишинський (1743 р.), Леонтій Федоров (1745 р.), Марко Ус (1747 р.), Андрій Іванов (1754 р.), Грицько Гаркуша (1756 р.). Начальник паланки мав свою печатку. На ній була зображена корона з хрестом, від якої по обидва боки спускалися вінки. Посередині поля — перехрещені шабля і піка, біля корони — літери «К» і «П», внизу поля ще дві — «П» і «П», а між ними хрест. Літери означали «Кальміуської паланки полкова печать»12.
Виявом безперестанної боротьби між запорізькою старшиною і сіромахами були заворушення в березні 1754 р. Приводом стало прибуття в паланку відданої у підлеглість місцевому полковнику Андрію Іванову команди з Січі для розшуку гайдамаків і «неспокійних» елементів. Коли команда почала в'язати гайдамаків, кальміуські козаки напали на паланкову старшину і визволили заарештованих. 29 березня полковник Іванов повідомляв у Кіш, що місцеві козаки, «нашедши в паланку, к нам кидаючись бить, оглашая криком и похвалками нас бить при смене и штрафовать не допущают и освобоняют самовольством»13.
1762 р. Запорізьке військо було приведене до присяги імператриці Катерині II. Присягали 20 285 чол. старшини і козаків, з них у Кальміуській паланці — 674 чол., «не считая подданства войскового, ибо поселянам всех названий поименно присягать не велено»14. За кількістю козаків вона стояла на четвертому місці після Коша, Самарської і Кодацької паланок. Крім фортеці тут був 61 зимівник, в кожному з яких, за свідченням київського губернатора Воєйкова, налічувалось від 15 до 50 мешканців15. Деякі з них належали до заможних. Так, зимівник Степана Коваля мав навіть каплицю, пізніше перетворену греками в церкву.
Запорізький гарнізон займав фортецю аж до ліквідації Січі. В 1774 р. там залишався полковник з 200. козаками16. У 1775 р. землі паланки було включено в Азовську губернію і створено Кальміуський повіт.
Фортеця стала ядром майбутнього міста, тому що азовський губернатор Чертков, обстежуючи в 1776 р. губернію, знайшов тут «множество православного народа» і кам'яну каплицю під очеретяним дахом. Побудоване місто назвали Павловським, на честь спадкоємця престолу Павла Петровича. Поступово воно зростало, але й фортеця існувала ще певний час. Обов'язки її коменданта в 1779 р. виконував Горлинський. Рештки фортеці були знесені тільки в 1845 р.
Влітку 1780 р. у місто переселилися греки, які вийшли з Криму, і воно було перейменоване в Маріуполь. Тяжке становище грецького населення Криму примушувало місцевих жителів поодинці і групами переходити на російські землі. В Росії, як відомо, завжди співчували грекам, крім того, виникла необхідність заселити степи на побережжі Чорного і Азовського морів. В донесенні Катерині II Румянцев писав, що «выход христиан может почесться завоеванием знатной провинции» (тобто Криму).
и тд
http://papacoma.naro...s/chernogor.htm
Вход
Зарегистрироваться
Наверх
