Сам бы хотел знать.
Частично вырезал, частично бежали, остатки были в последующем ассимилированны.
я как коренная жительница Северщины скажу, что мы осознаем себя как потомки северян, и первый раз узнаю о смене тут населения, и если бы не СССР (возможно) мы бы так и говорили на северском диалекте, который почти мертвый уже на даный момент.
Казка східно-поліською говіркою
Як чоловіек шукав разумну жуонку.
Жив чоловіек із жуонкаю і було у їх три карови. А жуонка була так трошки наче неповного ума. Мо яна була і полного, ну юн усе єї щитав неповного ума.
І каже: „ну знаєш шо, жуонка, ти паведеш на базар карови. Папродаєш.”
Ана каже: „Ну добре, а скуолькі миніе ж за карови прасіть?”.
А чалавіек каже: „Будеш прасіть па двіесті залатих.”
„Ну добре” – каже жуонка, -„паведу”.
Павела. Да тих каров приступилися купци, яна вже стала прасіть, не па двіесті залатих, а па триста. І юй купци найшлися, далі. Двіе карови забралі, а адну назад аддалі, і без грошей. І сказалі: „Веді, це карова буде в залог, кали придеш за цею короваю і тади аддадім гроши.”
Прийшла яна дадому і карову цю ж привела. А чалавіек питає:
– Де ж карови двіе?
А жуонка яму:
– Ти миніе расказавав, шо вазьмі па двіесті залатих, а я узяла аж па триста залатих.
– У, дак добре жонушка, харашо, а де ж ти гроши діела?
– Дак, єни меніе грошей не далі, а де ж сказалі, шо карова в залог, па карову придуть тади і гроши аддадуть.
– Е-е-е, дурная, ти, дурная. Шо меніе рабить, ти дурная жуонка. Я пайду шукать разумнєйшу, як найду я разумнєйшу жуонку, то значить я тебе брошу.
І пашов. Іде й іде, і зайшов на раздарожже, став і стаїть. Аж їеде баба і веде каня в руках, і везе салому. А юон єїе питає: „Куда ти їедеш?”
– Дадому, везу салому, а ти чого, дядька, тут стаїш?
– А я із неба впав.
– Мо на туом свіетє був?
– Був
– Дак, ти там не бачив мого Юри?
– Бачив
– Дак, а шо юн там робить?
– Юн там аборвани, абшарпани, і нема в його ні грошей, нічого.
– Ой, дак хадімте ж да мене дадому, дак я вам грошей дам.
Ну от яни приїехалі дадому, єна да себе привела, найшла гроши, дала йому гроши, юн і пахав з грашима. А син є їє дадому приходить, дак єна: „Ой, синочак, був же с того свіету тут дядька. Дак я єму грошей батьку передала”. „- І багата?”. „–Да багата передала. Дак юн казав аборвани, абшарпани. Дак хатя нехай адінеться”. „–Ой матка, ти дурная, тож юн тебе обдурив!”.
Каня випрег і сів верхи на каня і здаганять цього. Їеде, їеде, а той дядька, шо з грошима, взяв і притулився да верби, да і стаїть. А той уже ж пад’єжджає да єго да каже: „Ви дядька тут не бачилі, гроши дядька нюос? І куди юн пашов із тими грашима?” „–Да чаму? Я бачив. Да ти його не здагоніш, ти дай меніе каня, а ти пастуой тут пад вербою. А то вербу сюю як я пущу, дак світ праваліться. Дак ти сюю вербу пажапрі плечом да пастуой, а дай верхи на тваюм каніе панду да дядька тога здаганю.”
Да як паїехав, так туолькі і бачив. Пріїехав дадому, да сваєй жуонки і привюоз гроши і каже: „Не адна ти жонушка дурная, а много вас таких є, давай тепер жить, у нас є кухонь і гроши.”
А той син пришов дадому піешки і каже: „Матка, не туольки ти дурная, а і я дурни.”
Записано в с. Брусилов, Чернігівського району. 1970 р.
Говори української мови. Київ, „Наукова думка”, 1977 р.