9 ответов в этой теме

[lana]

Сьогодні - день народження талановитої поетеси й чудової людини Ліни Костенко.



Мій перший вірш написаний в окопі…

Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро – водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім'ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком -
кривавий світ, обвуглена зоря! -
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, -

той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам'ятаю.
Снаряд упав – осипалась стіна.

[Vognejar]

Гадаю, що це найвеличниша постать серед письменників України останніх років незалежності. Довелося бути на події присвяченій її творчості.

[lana]

І все на світі треба пережити.
І кожен фініш - це, по суті, старт.
І наперед не треба ворожити,
і за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Хай буде вік прожито як належить.
На жаль, від нас нічого не залежить.

А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити.
І за минулим плакати не варт.

Отак, як є. А може бути й гірше.
І може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, -
не будь рабом і смійся, як Рабле!

Тож веселімось, людоньки на людях.
Хай меле млин свою одвічну дерть
Застряло серце, мов осколок, в грудях.
Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас залежить, -
принаймні вік прожити як належить.

[lana]

Я виросла у Київській Венеції.
Цвіли у нас під вікнами акації.
А повінь прибувала по інерції
і заливала всі комунікації.
Гоидалися причали і привози.
Світилися кіоски, мов кіотики.
А повінь заливала верболози
по саме небо і по самі котики.
О, як було нам весело, як весело!
Жили ми на горищах і терасах.
Усе махало крилами і веслами,
і кози скубли сіно на баркасах.
І на човнах, залитими кварталами,
коли ми поверталися зі школи,
дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами
балкончиків причалені гондоли.
І слухав місяць золотистим вухом
страшні легенди про князів і ханів.
І пропливав старий рибалка Трухан.
Труханів острів... острів Тугорханів...
А потім бомби влучили у спокій.
Чорніли крокв обвуглені трапеції.
А потім повінь позмивала попіл
моєї дерев'яної Венеції.

[lana]

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

Лiна Костенко ©

Переклад російською:

[Осенний день почал себя с берёз, —
Уж гравирует грусть деревориты.
Я о тебе теперь грущу всерьёз,
Но ни о чём со мной не говори ты.

Уж не придешь ты. Будем мы на «Вы».
Неповторимое не повторите.
В моих очах печаль переплыви,
Но ни о чём со мной не говорите.

Пускай всё будет так, как я велю.
Не праздник, будни в сердце сотворите.
Я Вас люблю. О, как я Вас люблю!
Но ни о чём со мной не говорите.]

***

Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
людьми забуті звечора в лісах.

Це - сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.

Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
і хтось чужий кричить мені: ау!

І знову тиша. Лиш блукають луни,
Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки...

Переклад білоруською:

Перабірае струны бор сасновы.
Ракоча ціша на глухіх басах.
Зьвіняць бярозы. Ходзяць перазовы,
з паўдня людзьмі забытыя ў лясах.

Бор – сівы лірнік. Ён багата знае.
Яго паслухаць сходзяцца вякі.
Усё ідзе, але ня ўсё мінае
над берагамі вечнае ракі.

Сьвітае сьвет у калюковым гольлі.
Кладуць вятры смычок на цеціву.
Шукае дзесь маіх сяброў мой голас,
і чую – хтось гукае мне: ау!

І зноўку ціша. Толькі перазовы.
Праз дзень, праз міг, праз сэрца, праз вякі.
Перабірае струны бор сасновы
над берагамі вечнае ракі...

[lana]

Погасли кострища стоянок,
У землю пішли племена.
Забрали в холодні кургани
Сокири, мечі й письмена.

Стьмяніли браслети і гребні,
Розпались намиста разки,
Що їх одягали древні
Смагляві юні жінки.

І келихи срібні і чаші,
Що йшли по кругу колись,
Покрилися порохом часу
І холодом тліну взялись.

Та може, мені здалося –
А час не все переміг.
На чашах тепло збереглося
Тих вуст, що торкалися їх.

І в пута тяжкі клинописні
Закована з давніх – давен.
В степу оживає пісня
Давно занімілих племен.

[lana]

Ще один вірш, який відповідає моєму сьогоднішньому настрою


На конвертики хат
літо клеїть віконця, як марки.
Непогашені марки — біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю, я теж пролітаю там.

Опускаюсь на землю,
на сизий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.

Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.

[lana]

Вірш "Крила" Ліни Костенко читає Злата Огневич

[lana]

Ми вже як той сухогруз, що недавно розломився у Чорному морі. Одну частину відносить у бік Європи, друга дрейфує до Росії. А на вцілілій кормі матроси варять борщ.

Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».

Мова солов'їна, а тьохкають чортзна-що.

Проблеми - як божевільня. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані - то вже навік.

Жах не в тому, що щось зміниться, жах у тому, що все може залишитись так само...

Колись творилися слова, тепер – абревіатури.

(Ліна Костенко)

[lana]

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить - як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.