В этой теме нет ответов

[Konrad]

Костянтин Рахно (Полтава)
Іранські культурні терміни в українському словнику і топонімії // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Львів, 2013. – Випуск 59. – С. 124-130.

Ірано-слов’янська етнокультурна взаємодія збагатила українську мову великою кількістю термінів, які стосуються різних сфер життя й побуту. З-поміж культурної лексики варто виокремити кілька термінів, які стосуються фіксування інформації на письмі та на які раніше не зверталася увага як на іранізми. Це – книга, знак, писати.
Праслов’янське *kъniga, українське книга може походити за пізньо-сарматського (*kunig, *kunuga) та скіфського (*kuniku) посередництва (староосетинське kinick, осетинське дигорське k’iwnugæ, kinugæ, іронське k’īnyg ‛книга, лист, рукопис, грамота’, k’īnyg zonyn ‛вміти читати’ і вірменське k’nik, knik’ ‛печать’) із певного близькосхідного джерела, скоріш за все, з ассирійського kunukku ‛печать’, kanīku ‛щось запечатане’. В дигорському епосі про нартів сказано, що найстаріший з них, Уархаг, «сидів посеред них і читав книги» (sæ astæw badtæj ma k’iwnuguti kastæj), у дигорському фольклорі про героя говорится так: «на одній його лопатці написана книга (?), на іншій – хрест» (æ æw onæbælæ kiwnugfinst, e’nnæbæl dziwaræ). Різноманітність варіантів вокалізації та метатеза голосних викликані самою природою семітської консонантної основи, з одного боку, й умляутом голосного передостаннього складу під впливом кінечного голосного, з іншого. Засвоєння ассирійського слова скіфами та сарматами відбулося в VII-VI століттях до н. е., під час походів на Вірменське нагір’я та до Межиріччя. Уйгурське küjn ‛сувій’ та китайське k’üen ‛сувій, папір’ також походять за сармато-аланського посередництва з того ж близькосхідного джерела [1, с. 69, 521, 527; 2, с. 596-597; 8, с. 297; 17, с. 274; 21, 203-204; 20, с. 270]. Саме іранці надали терміну значення ‛книга’. Згідно з [с. 124]зороастрійською традицією, Авеста набула форми книги вже за царя Віштаспа. Тоді ж вона нібито була записана золотом на бичачих шкурах, тобто пергаменті, й передана на зберігання до скарбниці царів, очевидно, бактрійських. Олександр Македонський нібито наказав спалити цей дорогоцінний примірник, а інший, який існував тоді, греки повезли до себе й переклали своєю мовою. Переказ цей був відомий ще в перші віки після арабського завоювання [6, с. 47]. Тому такі топонімічні свідчення, як село Книжківка (Книжківці) поблизу Проскурова (нині – Хмельницький), село Książki в Польщі, село Knihy біля гори Knižská Skála в Чехії [15, с. 421, 423], можна розглядати і як відгомін сприйняття іранської традиції книгописання у фракійсько-кельтському середовищі.
Серед кількох спільних для іранського та слов’янського утворень із суфіксом *-āk, продуктивних у скіфсько-согдійській частині східно-іранського світу, слід відзначити українське знак, старослов’янське зънакъ ‛σημείον’, бо саме ця лексема вживалася для позначення письмових символів задовго до готської букви та латинської літери. Йому відповідають согдійське zn’kh [zanak] ‛знак’ (’wrn’znk ‛знак довіри’), від кореня z’n/zn [zan-] ‛знати = розпізнати’, котрий також присутній у согдійських словах patzān (ptz’n-), anzān- (’nz’n-) ‛пізнавати’, сакському *ysān-, paysān-, парфянському zān- ‛знати, пізнавати’. Сюди ж авестійське zẳn- у farzāna ‛знаючий’, ‛мудрий’, староперське xšnā-, середньоперське пехлевійське dān- в dānistan ‛знати’, перське кашанське zun-, zōn- ‛знати’, zūnūn, zōnūn ‛я знаю’, na zōnū ‛не знає’, бактрійське ζαν-, хотано-сакське vaysān, haysān ‛впізнавати’, парфянське z’n-, хорезмійське *zn-, талишське zūne, zįne, курдське zānin, заза zānān, афганське pēžandəl, шугнанське wəzūn-, язгулемське vəzan-, ішкашимське vəzān-, мунджанське vzōn-, рушанське w(i)zōn, ормурі pazán-, pazen-, pazan-, сангулезське pəzīn-, сарикольське vazon ‛знать’, padzān- ‛пізнавати’, ваханське pazdān-, ягнобське bizan-, белуджійське zānag ‛знати’, осетинське zonyn, zonun ‛знати’, ‛вміти’, bazonyn ‛дізнатися’, bazonyn kænyn ‛дати знати’, ‛інформувати’, ‛познайомити’, привативне осетинське æznagon ‛ворожий’, æznag ‛ворог’, æznaggad ‛шкода’ от *a-zn-a-ka- ‛чужий, той, хто не володіє розпізнавальним знаком племені’, яське (XIV століття) власне ім’я Znagan. Суфікс *-k- приєднується до довгого голосного, на який закінчується похідна дієслівна основа від цього кореня. Більшість слов’янських похідних із цим суфіксом належать до прошарку афективних іменників, відзначених у соціолінгвістичному плані [2, с. 227-228; 3, с. 315-316; 13, с. 458; 22, c. 214; 18, с. 238, 360; 5, с. 225; 24, c. 454, 462; 23, c. 466-468; 7, с. 40-41]. Паралеллю до яського імені є український антропонім Значко, відображений у козацькому прізвищі Значко-Яворський, від якого похідним є назва села Значкове Вільнянського району на Запоріжжі.
Дія зображення письмових знаків, а також розмальовування та прикрашання орнаментами за допомогою різьблення, вишивання тощо і проведення борозен на землі в українській мові передається лексемою писати. Українські пис-ак(а), написати варті порівняння з согдійським np(‘)ys, буддійським np’s, християнським і маніхейським npys ‛(за)писати’, np’s’(k); осетинським fyssyn, finsun ‛писати’, fyssæg, fynsæg ‛письменник’, nyffyssæg, у [с. 125]Кости Хетагурова: «Хетаг написав листа цареві Вахтангу: пише йому: «Доки Хетаг живий, ніхто не насмілиться (піти) на тебе» (Xetæg padcax Vaxtangmæ k’inyg nyffysta; fyssa jæm: «Calynmæ Xetæg ægas wa, walynmæ… dæwmæ nīk’ī bawændzæn). В осетинському епосі говориться: «Тоді Хсартаг написав записку до свого сплячого брата» (wæd Xsærtæg afysta gæxxæt jæ fynæj vsymærmæ). Дигорське: tabu Xucawæn, e ci sfinsa, ci stærxon kæna e xwarz ‛славослів’я Богові, що він призначить (напише), як він розсудить, так і добре’; nyxy fest ‛доля (написане на лобі)’. Найдавнішим значенням слова було ‛робити надрізи, наносити знаки, орнамент, візерунок’. Це значення ясно виступає в таких висловах, як k’iri-fyssæn ‛дерев’яна формочка, з допомогою котрої наноситься малюнок на печиво’, ġippæj-fyst ‛ситець’, буквально ‛(тканина), розмальована шляхом друку’. Новоперське nivištan, nivīs- (nyffyssyn), рушанське pis, ормурі pis- ‛писати’, piṣ̌tak ‛написаний’, курдське курмані nəvīsin, белуджійське nibīsag, семнанське -nävištä-, шугнанське nəwiš-, язгулемське naviš-, сангулезське nəvīš-, ішкашимське nuviš-, ваханське nəviš-, növīš-, мунджанське nuvúš-/nuvúxt-, nuvíšky-, ягнобське nĭpíš-, něpíš-/nipíšta, согдійське *nip̣ēs- (np’ys-) ‛писати’, *nipēsāk (np’ys’k) ‛той, хто пише’, pyšt ‛написаний’, бактрійське ναβισ- ‛писати, описувати, повідомляти (писемно)’, парфянське nbys-, хорезмійське m/nps ‛писати’, хотано-сакське pīsai- ‛художник’, pīsä- ‛мистецька робота, малюнок’. Новоавестійське paēs- ‛прикрашати’, zaranyō-paesa-, zaranyo-pis- (тотожне осетинському zærin-fyst) ‛прикрашений золотом’, староперське piΘ- ‛різати, різьбити, прикрашати, вирізати’, маніхейське середньоперське pyys-, pišta-, niyapišam ‛я написав’, nipištanaiy ‛написати’, nipišta- ‛написаний’, пехлевійське pys (pēs-) ‛прикрашати, розмальовувати’, маніхейське середньоперське nbys-, пехлевійське npš- (nibiš-) ‛писати, переписувати книгу’. З ними слід порівняти бактрійську дієслівну форму NIBIXTIΓENΔI у довгому бактрійському написі, відносно недавно знайденому в Рабатаці на Північному Гіндукуші. Давньоіндійське peś-, pinś- ‛прикрашати’, piśati ‛він пише’ [2, c. 501-502; 19, с. 96-97; 22, с. 241-242; 24, c. 241; 23, с. 291-292; 7, с. 41], тобто в українців збереглося найархаїчніше значення іранського запозичення. Важливою є багатозначність понять писаний, писання, письмо, котрі в українців стосуються також різьблення дерева й кістки, мальовки дерева й глиняних виробів, мосяжництва, вишивки, писанкарства. Українська писанка ‛великоднє яйце, розмальоване різнокольоровими візерунками’ є належною до іранського культурного кола. Ювелір Жан Шарден, який з 1644 по 1677 рік із недовгими перервами мешкав в Ірані, розповідає, що там існує звичай дарувати на Новруз одне одному розфарбовані чи позолочені яйця. Він відзначає, що при дворі й серед знати також дарували яйца, тільки от їх прикрашали художньою позолотою та мальовкою, причому вартість такого яйця сягала кількох золотих дукатів. Шах надсилав велику кількість таких яєць у красивих чашах головним дамам свого гарему. Цей звичай був пов’язаний із повір’ям про те, що яйце символізує собою початок усіх речей [9, с. 180-182]. Варто уваги, що похідні від цієї основи фігурують в Україні в дуже архаїчному топонімічному контексті. Зокрема, це оточена легендами скеля Писаний Камінь у Верховинському районі на Івано-[с. 126]Франківщині, на якій збереглися загадкові напівсферичні ями-чаші й викарбувані в дуже давні часи петрогліфи [11, с. 136]. Її сибірський відповідник фігурує у російському документі 1689 року – «до Писаного камени» [12, с. 58]. Це також гора Писанка, вона ж Писана, або ще Високий Верх, у Сколівському районі на Львівщині, камінь Писанка поблизу Звенигородки на Черкащині [10, с. 62]. У Долинському районі на Кіровоградщині є чи не єдине в Україні село Писанка.
Слід відзначити, що в роботах совєтських і багатьох постсовєтських археологів спостерігалося свідоме й цілеспрямоване приниження рівня суспільно-економічного та політичного розвитку певних спільнот давнини. Це було пов’язано з методологічними принципами історичного матеріалізму, на яких базувалися дослідження вчених. До всього, на методологію накладалися певні ідеологічні догми, що поширилися в науці у першій половині – середині XX в. Оскільки, за панівною в той час думкою вчених та ідеологів, ті чи інші етноси минулого не дотягували до рабовласницької формації, то виникала необхідність обгрунтувати більш низький рівень їхнього розвитку [14, с. 60-61, 224]. Спільнотам Північного Причорномор’я ідеологія відмовляла у можливості досягнути того, що вважалося здобутками давніх цивілізацій Близького Сходу. Писемність, зокрема, могла побутувати лише в класовому суспільстві, існування якого, як і державності, у скіфів заперечувалося. Проте знахідки сакської писемності, зокрема, напис на дні срібної чаші з поховання останньої чверті IV – початку III століття до н.е. під курганом Іссик, текст «В» Дашт-і-Навурської трилінгви та інші написи, зроблені цим же письмом, виявлені в Центральній Азії, а також у Туві (написи на бересті з могильника Аймарлиг) заперечити не вдалося. Напис на іссикській чаші виконаний письмом, яке, судячи з тексту «В» згаданої вище трилінгви, було офіційним у кушан. Те, що існувала писемність, схожа на цей напис, особливо важливо. Аналог «іссикському письму» знайшли серед пам’яток Хорезму та Тохаристану, причому найраніші з них належать до часу сако-юечжійського «штурму Бактрії», що передував утворенню Кушанської імперії. У Центральній Азії, судячи з великої кількості знахідок, ця сакська писемність була поширеною. Її аналогії виявлені і на сході, в «юечжійських» пам’ятках Туви. Оригінальне письмо саків понад тисячу років сусідило з греко-бактрійським алфавітом та писемністю арамейського походження – кхароштхі – і була однією з державних [4, с. 5-6, 99, 153].
Дослідники стверджують, що для скіфів характерні два види пам’яток. Одні з них виконані власною скіфською писемністю арамейського дукту, інші ж написані чужою північним іранцям писемністю [16]. За припущенням дослідників скіфської епіграфіки, пристосоване до іранської мови письмо виникло в суміжних древнім Хорезму, Согдові та Бактрії землях, і звідти рушило спочатку до Східного й Північного Казахстану, а потім до Нижнього Поволжя та Північного Причорномор’я. При цьому форми та значення скіфського епіграфічного матеріалу пояснюються, на їхню думку, з норм іранської мови, а саме з дигорського діалекту осетинської мови, найближчого до скіфо-сарматських говірок. Це, зокрема, написи на глиняних посудинах із поховання V – початку IV століття біля села Рубці на Донеччині та з поховання V століття [с. 127]до н.е. коло села Переїзна на Луганщині, на горнятку з поселення V століття до н.е. поблизу Умані, на глиняному кружалі ІІ століття до н.е. з Одещини й інші [16, с. 8-9, 20-70; 8, с. 87-89], що засвідчують первісно іранські витоки писемності в Україні.

1. Абаев В.И. Осетинский язык и фольклор: В 2-х т. – Москва-Ленинград: издательство АН СССР, 1949. – Т. 1. – 601 с.
2. Абаев В.И. Историко-этимологический словарь осетинского языка. – Москва-Ленинград: издательство АН СССР, 1958. – Т. I. А–К’. – 656 с.
3. Абаев В.И. Историко-этимологический словарь осетинского языка. – Ленинград: Наука, 1989. – Т. IV. U–Z. – 325 с.
4. Акишев А.К. Искусство и мифология саков. – Алма-Ата: Наука, 1984. – 176 с.
5. Алемань Агусти. Аланы в древних и средневековых письменных источниках. – Москва: Менеджер, 2003. – 608 с.
6. Бертельс Е.Э. Избранные труды. – Москва: Издательство восточной литературы, 1960. – Том 1. История персидско-таджикской литературы. – 556 с.
7. Иванов В.В. Славяно-арийские (=индоиранские) лексические контакты // Славянская языковая и этноязыковая системы в контакте с неславянским окружением. – Москва: Языки славянской культуры, 2002. – С. 17-51.
8. Камболов Т.Т. Очерк истории осетинского языка. – Владикавказ: Ир, 2006. – 463 с.
9. Кисляков Н.А. Некоторые иранские поверья и праздники в описаниях западноевропейских путешественников XVII в. // Мифология и верования народов Восточной и Южной Азии. – Москва: Наука, 1973. – С. 179-194.
10. [Кулиш П.] Украинские народные предания, собрал П. Кулиш. – Москва: Университетская типография, 1847. – Книжка первая. – 92 с.
11. Писана керниця: Топонімічні легенди та перекази українців Карпат / Зібрав і впорядкував Василь Сокіл. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1994. – 208 с.
12. Словарь пермских памятников XVI – начала XVIII века / Сост. E.H. Полякова. – Пермь: издательство Пермского университета, 2000. – Том 5. – 202 c.
13. Стеблин-Каменский И.М. Этимологический словарь ваханского языка. – Санкт-Петербург: Петербургское Востоковедение, 1999. – 480 с.
14. Тишкин А.А., Дашковский П.К. Социальная структура и система мировоззрений населения Алтая скифской эпохи. – Барнаул: издательство Алтайского университета, 2003. – 430 с.
15. Тищенко Костянтин. Етномовна історія прадавньої України. – Київ: Аквілон-Плюс, 2008. – 480 с. [с. 128]
16. Турчанинов Г.Ф. Древние и средневековые памятники осетинского письма и языка. – Владикавказ: Ир, 1990. – 240 с.
17. Федотов М.Р. Этимологический словарь чувашского языка. В 2-х томах. – Чебоксары: Чувашский государственный институт гуманитарных наук, 1996. – Том 1. А–Ритăван. – 470 с.
18. Чёнг Джонни. Очерки исторического развития осетинского вокализма. – Владикавказ: издательско-полиграфическое предприятие им. В. Гассиева, 2009. – 496 с.
19. Цаболов Р.Л. Этимологический словарь курдского языка. – Москва: Восточная литература, 2001. – Том 1: А-М. – 687 с.
20. Шапошников А.К. Сарматские и туранские языковые реликты Северного Причерноморья // Этимология 2003-2005. – Москва: Наука, 2007. – С. 255-322.
21. Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд. – Москва: Наука, 1987. – Вып. 13 (*kromĕžirъ - *kyžiti). – 285 c.
22. Bailey H.W. Dictionary of Khotan Saka. – Cambridge-London-New York-Melbourne: Cambridge University Press, 1979. – 559 p.
23. Cheung Johnny. Etymological Dictionnary of the Iranian Verb. – Leiden-Boston: Brill, 2007. – XXII, 599 p.
24. Gharib B. Sogdian Dictionary. Sogdian – Persian – English. – Tehran: Farhangan Publications, 1995. – XLII, 517, 50 p.
Iranian Cultural Terms in Ukrainian Vocabulary and Toponymy
Kostyantyn Rakhno

The article deals with some Iranian cultural lexical elements, connected with writing and script, in the Ukrainian language and place-names.
Key words: the Ukrainians, the Iranians, cultural vocabulary, loanwords

[с. 129]