1 ответов в этой теме

[киевлянин]

Пропоную викладувати те, що сподобалося з авторства сучасних українських письменників.

[киевлянин]

Невелике оповідання молодого українського автора кримськотатарського походження та відомого блогера з м. Сімферополь Ali Tatar-zade:

"Дейфоб плив на засідання Ради Ойкумени в усталому спокої. Це була вже десята, здається, його експедиція з того дня, як брат Парис викрав Єлену. Попереду - чергова говорильня, в якій дуже мало сенсу, проте не з'явитись під ясні очи згрутованих полісів було б відкрито кинути виклик усій Ойкумені. А на це від свого повелителя Дейфоб не мав жодних розпоряджень.

Ось попереду показалась знайома гавань. В пестрому портику снували вантажники - раз на місяць, а то й частіше, їм випадало безліч роботи, бо делегації прибували звідусиль, усього на кілька днів, а речей брали із собою, наче на рік. Дейфоб посміхнувся: він чув, що деякі особливо обережні спартанці возять із собою не тільки гроші і одяг, але їжу та воду. Бояться, бідні, що троянці їх тут отруять.

Цього разу очікувався черговий спектакль. Дейфоб вийде на сцену і прокаже дежурні фрази - Єлену ніхто не вкрадав, вона сама обрала Париса, Троянське царство та східний образ життя. Розгніваний рогоносець Менелай рватиметься на сцену, кричатиме, що його кохану увезли силою. Зала йому співчуватиме, але трохі за спиною і посміюватиметься, бо він справді виглядає смішно.

Неказистий, тупуватий спартанець так щиро вірить і сам, що Єлена не могла проміняти його на хитрого, смазливого та молодого Париса. Дейфоб посміхнувся. Чесно кажучи, в братці Парисі він сам не знаходив нічого симпатичного: постійно хижа і хтива усмішка, підлючі маленькі оченята, косметична зачіска - але що поробиш, жінкам певного типу саме такі чомусь і подобаються.
Не розказувати ж ойкумені, що оті мускули, які так грайливо виставляє Парис перед немолодими вже дамами - пороблені не військовими вправами, а важким дитинством. Париса ще малюком було віддано пастухам, і свої сильні ноги він зміцнив, бігаючи за козами по горах, а м'язи на руки натрудив, носячи на собі вагітних овечок.

Проте, зараз не до цього. Дейфоб дежурно переглянув промову, поправлену одразу кількома троянськими принцями, та зневажливо відкинув її. Він сам скаже краще. Нагадає, що Єлена втекла не через свою розбещеність, а тому що так звелів Суд Богинь. "Хто з вас, смертних, став би противитись сакральному рішенню?", - він подумки обвів аудиторію очима, насолоджуючись, як вона притихне.
І знов йому стало смішно. В кого з прибулих добре працювала розвідка, той добре знав, що Єлена і сакрал - речі незумісні. Коли тій не було ще й десяти, на її надзвичайну вроду спокусивсь нині покійний Тезей. Він просто взяв та й увіз її до себе, аж поки вона не підрасла та не набридла престарілому герою. І ніхто тоді й слова не в'якнув - Тезей бо це вам не якийсь там пастух, а переможець самого Мінотавра.
Але ситуація доставляла Дейфобу чимало дотепних моментів. Якщо Менелай почне апелювати до нібито цнотливості своєї Єлени - його просто висміють. Коли скаже, що її уволокли силоміць - троянці пред'являть докази, що вона втекла добровільно. Ну а сакральний аргумент слід приберегти напотім, в якості вишенки на торті. Правду кажучи, доказ буде сумнівний, бо Суд Богинь йшовся не про Єлену, та й Парис там був простим статистом. Але про це згадувати ми не будемо.

Початок засідання був непоганим. Агамемнон довго і просторо розпинався про те, що його брата Менелая сильно образили, що так просто залишити цей інцидент не можна. Але весь час його промова зіскользувала на якісь господарські справи - владика Мікен доволі прозоро натякав, що готовий простити чужу обиду за певні вагомі матеріальні преференції.
А шиш тобі, а не преференції. В Дейфоба була чітка інструкція - залишати Агамемнону, знаючи його жадібність, натяки про можливість компенсації, проте нічого конкретного не обіцяти. Підкупити його - надто дорога операція, її прибережемо на останню мить.

А потім щось пійшло не так. Коли Менелай вийшов на сцену та знов почав про Єлену, всі ніби приготувались скучати, дежурно зевати та зітхати. Але цього разу Менелай всіх здивував.
Він пригадав епізод, який, здавалось, йому самому невигідний - а як, власне, сталося, що Єлена досталась саме йому, а не комусь іншому. Не тому ж Агамемнону, зрештою, який вдовольнивсь заручинами з сестрою Єлени. Там була якась смутна історія - Дейфоб пам'ятав, що женитись на ній хотів багато хто, а потім щось сталось, і вона обрала зо всіх Менелая.
Тому він неуважно прогавив, коли спартанець перейшов до головного. Виявляється, всі тодішні женихи одностайно поклялись: кого б не обрала наречена, всі інші визнають її вибір.
- Ну і що тут такого? - хотів вже вистрибнути з місця Дейфоб, - Троя ж у свадьбі не брала участі, і ті клятви її не стосуються.
Але тут Менелай перейшов у наступ. Він просто назвав поіменно усіх жонихів. За дивним збігом обставин, всі вони, ну майже всі - хто дожив до сьогодні - були присутні в цій залі.
І поклялися вони, - нагадував Менелай, - не стільки захищати Єлену, як стати на захист її нареченого, ким би він не був.
Ну звичайно ж! Кожен, хто дав цю клятву, думав, що обранцем стане він сам, тому охоче так клявся. Але клятва є клятва.

Не встиг спартанець закінчити промову, як один за одним повставала половина делегатів. Один за одним вони говорили, що клятву треба виконувати. Інша половина женихів подавлено мовчала. Одісей - той взагалі, як зачув, куди йде мова, тихенько встав, одяг свою дотепну шапочку і вийшов, більше його не бачили. У вікно можна було спостерігати, як з гавані відпливає одинока галера - це мабуть він зрозумів, що запахло смаженим, та вирішив втекти, поки не почалося найгарячіше.

Справа набувала поганого оберту. Дейфоб прочитав свою промову - нема що робити, довелося одразу починати з сакрального суду Богинь. Але його аргументи вже нікого не вразили. Видно було, що нікому не хочеться великої війни. Вони навіть ладні були б повірити у той Суд Париса, і у вільний вибір Єлени, і у все, що ще придумає троянець.
Але було одне але. Як тільки Менелай нагадав про клятву, то ніхто не захотів бути клятвопреступником. Всі пригадали себе - тоді ще достатньо молодими і дурними, щоб давати такі клятви та вішатись на шию таким жіночкам, як та Єлена. І відчули себе рогоносцями, не гіршими за самого Менелая.

Щось він впустив, зрозумів Дейфоб. І ледь не ляснув себе по лобі. Парис як відчував - казав, проводжаючи делегацію, мовляв, ось Афродита подарувала скляночку отрути, достатньо одної краплини - немає ані Менелая, ані проблеми. Дейфоб тоді лише посміявся. Він вважав, що від тупого спартанця, який так смішно і непереконливо захищає свої права на велику красуню, буде більше користі від живого, ніж від мертвого. Хто ж знав, що цей тупий ілот додумається до апеляції якоїсь хлопчачої клятви, яку роздавали сп'янілі від близості напівбогині вісімнадцятилітні царевичі.
Але хтось же йому підказав, тому ілоту, цю ідею? Хто?

Між тим, засідання з мирної конференції стрімко перетворювалось на организацію військових зборів. Дейфоб відчув себе зайвим на цьому святі, але не міг поїхати звідси, поки не почує поіменно, хто ж виголоситься воювати.
Однак, у цьому не було вже ніякої потреби. На війну записалися всі. Навіть відсутнього Одісея записали заочно (от він обрадується). Й тут на Дейфобі зупинився погляд одного з жонихів. Як же його там? Аякс? Аянт? якось так. Той зиркнув на нього та прогремів на всю залу:

- А що тут робить ворожий агент? Давайте порішимо його тут, прямо в цьому палаці! І його кров'ю з'єднаємо наш союз.

От тепер точно пора вшиватись, подумав Дейфоб. Поки четверо тримали Аякса, він зіткнувся поглядом з Агамемноном. Той ледь чутно, одними губами, промовив:
- Тікай, поки живий. Будеш должен.

Дейфоб кивнув на знак подяки та швидко побіг до кораблів.
"Здається, моя кар'єра дипломата на цьому скінчена, - саркастично сказав він собі, коли його човен швидко відпливав з гавані. - Ну що ж, побачимо, як довго ви збиратиметесь на війну"."

https://www.facebook...722918534496289

Сообщение изменено: киевлянин, 19 Февраль 2015 - 11:04.