Вход
Зарегистрироваться
Цитата
Що таке українська мова?
Учора мав велику дискусію з одним своїм знайомим про те, чим відрізняється українська від решти слов'янських мов і чи так уже на неї вплинула польська (зокрема, лексично). На цьому багато спекулюють люди, далекі від славістики і, взагалі, мовознавства, тож деякі найважливіші, як на мене, речі я спробую виписати тут. Може, комусь допоможе. Хоча, я щиро раджу всім, хто дискутує з твердженнями, що українська — це польсько-російський суржик (на щастя, більшість українців ставляться до шовіністів зі співчуттям і розумінням і не входять у такі суперечки), дізнатися в опонента, чи розмовляє він польською та українською. Перевірити його знання польської і попросити спілкуватись українською (бо він її мусить знати). Якщо цих двох складників немає, не варто навіть забивати собі голову дрібницями.
Чим усе ж таки українська відрізняється? Насамперед, зазначу, що портрет мови роблять за фонетикою, а не лексикою. Про лексичні відмінності буде нижче. Чому за фонетикою? Бо певні фонетичні конструкції прамови перетворюються у похідних ідіомах на зовсім не подібні структури. На слух сплутати українську з будь-якою іншою слов'янською мовою практично неможливо. Що вважати українською? Це мова ікавізму. В українській не лише старослов'янський "ять" переходить в [і] (наприклад, "хліб", але й навіть закритий [о] (наприклад "кінь"). Саме тому в нас стільки чергувать. Це ікавізм притаманний лише далматинським діалектам хорватської і лише у "ятях". Тобто, це абсолютно унікальне явище серед слов'янських мов. Абсолютно сміливо можна стверджувати, що всі діалекти, які вживають слова з "і" замість "ять" (перевірте на словах "хліб", "ліс", "усі" тощо) є українськими. А, відповідно, ніякої "русинської" мови просто не існує, а "кубанська балачка" — це українська мова. Те саме з [и], унікальним звуком української, якого не існує у жодній мові-сусідці. За його вимовою легко відрізниш поляка, росіянина або й білоруса. В українській — просто навала [и], у більшості випадків слов'янське "и" переходить саме в українське [и], а не в [і], як в інших слов'янських мовах. По суті, якщо бачите "і" в українському слові — це або слов'янське "ять", або "о", або "ьі", але вкрай рідко "и/і". І третій принцип — фрикативне [г]. Його мають деякі наші сусіди, зокрема словаки, білоруси та чехи, але з деякими особливостями у вимові. Є й багато інших, але ці три, як на мене, найголовніші. Такі речі, як чітке ненаголошене [о] (ми кажемо [молоко], а не [малако]) або неасимільовані кінцеві приголосні (ми кажемо [народ], а не [нарот]) поширені і багатьох інших слов'янських мовах і радше є загальнослов'яньским принципом, винятком з якого є російська.
Спільних фонетичних руських мов — української та білоруської, є надзвичайно багато і вони всі дуже конкретні. Це відрізняє їх від західнослов'янських та південнослов'янських з одного боку та російської мови — з іншого боку. Ось деякі: рефлексація плавних голосних з колишнім слабким редукуванням — перетворення їх на [и] (наприклад, укр. крию, біл. крыю; укр. глитати, біл. глытаць); перехід [л] у закритих складах у нескладовий [ў] (укр. вовк [воўк], біл. воўк; укр. бачив [бачиў], біл. бачыў); асимілювання [й] та пом'якшення попередніх передньоязикових: (укр. суддя, весілля, біл. суддзя, вяселле); втрата початкового слов'янського [i]-[ї] (укр. грати, біл. граць); чергування у дієсловах (укр. біжи, печи, біл. бяжы, пяч); кличний відмінок (укр. сину, коню, біл. сыну, коню); позиційні чергування [ў]-[у] та [й]-[і] (укр. Вона була в лісі/Він був у лісі, біл. Яна была ў лесе/Ён быў у лесе); втрата задньоязикового [ґ]: (укр. гора [hора], біл. гара [hара]); злиття двох прийменників — [із] та [с] (укр. з роботи, біл. з работы); поява приставних префіксальних голосних (укр. іржа, біл. іржа); втрата активний дієприкметників, поява протетичних приголосних (укр. вулиця, біл. вуліца; укр. вівця, біл. гаўца); чергування задньоязикових зі свистячими (укр. на дорозі, біл. на дарозе; укр. у руці, біл. у руцэ); втрата кінцевого закінчення у 3-ій особі дієслів теперішнього та майбутнього часів (укр. бере, каже, біл. бярэ, кажа) та деякі інші.
Разом з тим, російська мова поділяє велику кількість східнослов'янських мовних ознак. Отже навряд чи доцільно виділяти руські мови в окрему підґрупу слов'янських мов. Натомість, поділ східнослов'янських мов на руську та російську підґрупи (за прикладом лехітської та чесько-словацької підґруп у західнослов'янських, або сербо-хорватської та болгаро-македонської у південнослов'янських) — цілком доцільно. Спільні ж ознаки всіх східнослов'янських мов усі б мали знати (принаймні, щоб не писати нісенітниць про те, що українська є західнослов'янською або що "русинська" є перехідна між підґрупами). Це і повноголосся ("молоко", "берег", "город"), і перехід [й] у [ль] ("земля"), і втрата ятів, і перехід "ъ" в [о] ("сон", "кров"), і ще багато процесів, які легко відстежити.
Отже, процеси в українській відбувались абсолютно незалежно як від російської, так і від польської. Фонетична та морфологічна її самостійність цілком очевидна (про морфологію я взагалі колись окремий блоґ напишу). Це сформувалось не під впливом якихось мов, а паралельно зі змінами в них самих.
Тепер про лексику. За списком Сводеша, який будь-хто може легко знайти в Інтернеті, українська найбільше подібна до білоруської (що не дивно). Потім — до польської. І лише згодом до словацької та російської. Причому чеська та сербська/хорватська зовсім недалеко відстали. Підкреслюю, список Сводеша — це первинна лексика, тобто лексика, яка не змінюється через зовнішні впливи і зберігається стабільною сотні, або й тисячі років. Вона вживається всіма українцями без винятку, як галичанами, так і слобожанами. Візьмімо, наприклад, такі дієслова як "бачити" або "чути". Або "дивитися". Їх неможливо підробити, бо їх щодня вживають мільйони людей на первинному рівні. А тепер погляньмо, як це звучить у мовах-сусідках. Російською — "видеть", "слышать" та "смотреть", польською — "відзєць", "слишець" та "патшець". Дивовижно, але випадки, коли в первинній лексиці польська та російська подібні між собою і не подібні з українською — не менше, ніж випадків подібностей між парами "польська/українська" або "російська/українська". На таких елементарних, дитячих прикладах добре видно, якими нісенітними є чорносотенські теорії деяких росіян.
А як же "чекати", спитають вони? Чомусь напосідаються саме на це слово, як на стовідсотково польське. Принцип один — нема в російській, отже польське запозичення. Засмучу — в усіх слов'янських мовах, окрім російської, є це слово. І воно питомо українське — згадаймо: "чом ти не прийшов? (...) я тебе чекала". Це перше, що спало на думку, але таких слів у народному фольклорі — безліч. І, підкреслюю, це далеко не західноукраїнський фольклор.
Тепер про соціальну та абстрактну лексику. Вони з'явилися внаслідок певних соціальних явищ та уявлень про світ. Дослідити їх, природньо, набагато важче. А тим важче відстежити їхнє походження. Грубо кажучи, неможливо сказати, звідки походить слово "увага", "уважний", "уважати/вважати". Такі слова у різних мовах можуть мати навіть зовсім різні значення. В російській, наприклад "уважать", "уважение" вже означає зовсім інше. Те саме з "красний", "плохий", "уродливий" та багато-багато інших. Нова соціальна лексика створювалась штучно і паралельно в різних мовах. Сказати, що терміни в українській — польські — це неправда. Вирахувати їхній відсоток — теж неможливо. Попри "підозри" деяких "мовознавців", такі слова як "летовище" або "лікарня" взагалі не мають відповідників у польській.
Наприклад, часто згадувана "філіжанка" — не польське слово. Його вживає Котляревський в "Енеїді" як типово наддніпрянське - "А послі танців варенухи / По філіжанці піднесли, / І молодиці-цокотухи. / Тут баляндраси понесли". Це взагалі турецьке запозичення ([фінджан]), що означало "горнята" — чашки без ручок, які спочатку прийшли саме від османів. Отже, його вживали як синонім до "горнятко". У поляків це перетворилось на єдине позначення чашки для кави. В Україні його значення ширше, але вживається воно рідше. Бо є синонімічний ряд — "горнятко", "філіжанка", "чашка". Росіяни кави тоді не пили, з турками особливо не перетинались, отже й слова такого мати не могли. Хто цікавиться "філіжанками", хай поцікавиться й історією кави та її поширення.
Учора мав велику дискусію з одним своїм знайомим про те, чим відрізняється українська від решти слов'янських мов і чи так уже на неї вплинула польська (зокрема, лексично). На цьому багато спекулюють люди, далекі від славістики і, взагалі, мовознавства, тож деякі найважливіші, як на мене, речі я спробую виписати тут. Може, комусь допоможе. Хоча, я щиро раджу всім, хто дискутує з твердженнями, що українська — це польсько-російський суржик (на щастя, більшість українців ставляться до шовіністів зі співчуттям і розумінням і не входять у такі суперечки), дізнатися в опонента, чи розмовляє він польською та українською. Перевірити його знання польської і попросити спілкуватись українською (бо він її мусить знати). Якщо цих двох складників немає, не варто навіть забивати собі голову дрібницями.
Чим усе ж таки українська відрізняється? Насамперед, зазначу, що портрет мови роблять за фонетикою, а не лексикою. Про лексичні відмінності буде нижче. Чому за фонетикою? Бо певні фонетичні конструкції прамови перетворюються у похідних ідіомах на зовсім не подібні структури. На слух сплутати українську з будь-якою іншою слов'янською мовою практично неможливо. Що вважати українською? Це мова ікавізму. В українській не лише старослов'янський "ять" переходить в [і] (наприклад, "хліб", але й навіть закритий [о] (наприклад "кінь"). Саме тому в нас стільки чергувать. Це ікавізм притаманний лише далматинським діалектам хорватської і лише у "ятях". Тобто, це абсолютно унікальне явище серед слов'янських мов. Абсолютно сміливо можна стверджувати, що всі діалекти, які вживають слова з "і" замість "ять" (перевірте на словах "хліб", "ліс", "усі" тощо) є українськими. А, відповідно, ніякої "русинської" мови просто не існує, а "кубанська балачка" — це українська мова. Те саме з [и], унікальним звуком української, якого не існує у жодній мові-сусідці. За його вимовою легко відрізниш поляка, росіянина або й білоруса. В українській — просто навала [и], у більшості випадків слов'янське "и" переходить саме в українське [и], а не в [і], як в інших слов'янських мовах. По суті, якщо бачите "і" в українському слові — це або слов'янське "ять", або "о", або "ьі", але вкрай рідко "и/і". І третій принцип — фрикативне [г]. Його мають деякі наші сусіди, зокрема словаки, білоруси та чехи, але з деякими особливостями у вимові. Є й багато інших, але ці три, як на мене, найголовніші. Такі речі, як чітке ненаголошене [о] (ми кажемо [молоко], а не [малако]) або неасимільовані кінцеві приголосні (ми кажемо [народ], а не [нарот]) поширені і багатьох інших слов'янських мовах і радше є загальнослов'яньским принципом, винятком з якого є російська.
Спільних фонетичних руських мов — української та білоруської, є надзвичайно багато і вони всі дуже конкретні. Це відрізняє їх від західнослов'янських та південнослов'янських з одного боку та російської мови — з іншого боку. Ось деякі: рефлексація плавних голосних з колишнім слабким редукуванням — перетворення їх на [и] (наприклад, укр. крию, біл. крыю; укр. глитати, біл. глытаць); перехід [л] у закритих складах у нескладовий [ў] (укр. вовк [воўк], біл. воўк; укр. бачив [бачиў], біл. бачыў); асимілювання [й] та пом'якшення попередніх передньоязикових: (укр. суддя, весілля, біл. суддзя, вяселле); втрата початкового слов'янського [i]-[ї] (укр. грати, біл. граць); чергування у дієсловах (укр. біжи, печи, біл. бяжы, пяч); кличний відмінок (укр. сину, коню, біл. сыну, коню); позиційні чергування [ў]-[у] та [й]-[і] (укр. Вона була в лісі/Він був у лісі, біл. Яна была ў лесе/Ён быў у лесе); втрата задньоязикового [ґ]: (укр. гора [hора], біл. гара [hара]); злиття двох прийменників — [із] та [с] (укр. з роботи, біл. з работы); поява приставних префіксальних голосних (укр. іржа, біл. іржа); втрата активний дієприкметників, поява протетичних приголосних (укр. вулиця, біл. вуліца; укр. вівця, біл. гаўца); чергування задньоязикових зі свистячими (укр. на дорозі, біл. на дарозе; укр. у руці, біл. у руцэ); втрата кінцевого закінчення у 3-ій особі дієслів теперішнього та майбутнього часів (укр. бере, каже, біл. бярэ, кажа) та деякі інші.
Разом з тим, російська мова поділяє велику кількість східнослов'янських мовних ознак. Отже навряд чи доцільно виділяти руські мови в окрему підґрупу слов'янських мов. Натомість, поділ східнослов'янських мов на руську та російську підґрупи (за прикладом лехітської та чесько-словацької підґруп у західнослов'янських, або сербо-хорватської та болгаро-македонської у південнослов'янських) — цілком доцільно. Спільні ж ознаки всіх східнослов'янських мов усі б мали знати (принаймні, щоб не писати нісенітниць про те, що українська є західнослов'янською або що "русинська" є перехідна між підґрупами). Це і повноголосся ("молоко", "берег", "город"), і перехід [й] у [ль] ("земля"), і втрата ятів, і перехід "ъ" в [о] ("сон", "кров"), і ще багато процесів, які легко відстежити.
Отже, процеси в українській відбувались абсолютно незалежно як від російської, так і від польської. Фонетична та морфологічна її самостійність цілком очевидна (про морфологію я взагалі колись окремий блоґ напишу). Це сформувалось не під впливом якихось мов, а паралельно зі змінами в них самих.
Тепер про лексику. За списком Сводеша, який будь-хто може легко знайти в Інтернеті, українська найбільше подібна до білоруської (що не дивно). Потім — до польської. І лише згодом до словацької та російської. Причому чеська та сербська/хорватська зовсім недалеко відстали. Підкреслюю, список Сводеша — це первинна лексика, тобто лексика, яка не змінюється через зовнішні впливи і зберігається стабільною сотні, або й тисячі років. Вона вживається всіма українцями без винятку, як галичанами, так і слобожанами. Візьмімо, наприклад, такі дієслова як "бачити" або "чути". Або "дивитися". Їх неможливо підробити, бо їх щодня вживають мільйони людей на первинному рівні. А тепер погляньмо, як це звучить у мовах-сусідках. Російською — "видеть", "слышать" та "смотреть", польською — "відзєць", "слишець" та "патшець". Дивовижно, але випадки, коли в первинній лексиці польська та російська подібні між собою і не подібні з українською — не менше, ніж випадків подібностей між парами "польська/українська" або "російська/українська". На таких елементарних, дитячих прикладах добре видно, якими нісенітними є чорносотенські теорії деяких росіян.
А як же "чекати", спитають вони? Чомусь напосідаються саме на це слово, як на стовідсотково польське. Принцип один — нема в російській, отже польське запозичення. Засмучу — в усіх слов'янських мовах, окрім російської, є це слово. І воно питомо українське — згадаймо: "чом ти не прийшов? (...) я тебе чекала". Це перше, що спало на думку, але таких слів у народному фольклорі — безліч. І, підкреслюю, це далеко не західноукраїнський фольклор.
Тепер про соціальну та абстрактну лексику. Вони з'явилися внаслідок певних соціальних явищ та уявлень про світ. Дослідити їх, природньо, набагато важче. А тим важче відстежити їхнє походження. Грубо кажучи, неможливо сказати, звідки походить слово "увага", "уважний", "уважати/вважати". Такі слова у різних мовах можуть мати навіть зовсім різні значення. В російській, наприклад "уважать", "уважение" вже означає зовсім інше. Те саме з "красний", "плохий", "уродливий" та багато-багато інших. Нова соціальна лексика створювалась штучно і паралельно в різних мовах. Сказати, що терміни в українській — польські — це неправда. Вирахувати їхній відсоток — теж неможливо. Попри "підозри" деяких "мовознавців", такі слова як "летовище" або "лікарня" взагалі не мають відповідників у польській.
Наприклад, часто згадувана "філіжанка" — не польське слово. Його вживає Котляревський в "Енеїді" як типово наддніпрянське - "А послі танців варенухи / По філіжанці піднесли, / І молодиці-цокотухи. / Тут баляндраси понесли". Це взагалі турецьке запозичення ([фінджан]), що означало "горнята" — чашки без ручок, які спочатку прийшли саме від османів. Отже, його вживали як синонім до "горнятко". У поляків це перетворилось на єдине позначення чашки для кави. В Україні його значення ширше, але вживається воно рідше. Бо є синонімічний ряд — "горнятко", "філіжанка", "чашка". Росіяни кави тоді не пили, з турками особливо не перетинались, отже й слова такого мати не могли. Хто цікавиться "філіжанками", хай поцікавиться й історією кави та її поширення.
Наверх
